Андрій Калахан: Суспільство страху

Андрій Калахан: Суспільство страху

Андрій Калахан

Переглядаючи інтернет-перепалку навколо особи Ірини Фаріон та нещодавніх подій у львівському дитсадку, складається враження, що українське суспільство вже сковане страхом.

Шароварники-патріоти, як завжди, бояться провокацій. Бо на щось більше, крім звинувачень когось у провокації, вони просто не здатні. Страх породжує ницість та апатію. Браво, шароварники, свій шанс вплинути на історичний розвиток України ви вже втратили. Втратили не у 2010-му і не у 2001-му. Це сталося на початку 90-стих років. Ваші теперішні недолугі намагання нашкодити націоналістам лише приблизять вашу політичну смерть.

Багато хто боїться реакції Росії у зв'язку з діями пані Фаріон. "А що скаже Путін?" - з острахом говорять "герої-коментатори". Замість того, щоб думати про Україну, вони думають про сусідню державу. Дарма. Те, як висвітлюється наша держава в російських ЗМІ, залежить лише від волі їх самих. Коли потрібно, вони роздують з мухи слона і навпаки. За бажання мас-медіа східного сусіда знайдуть і фашизм, і нацизм хоч в трипільських глечиках.

Реакція нардепа-регіонала Колесніченка та йому подібних показує, що націоналісти вже стали реальною силою в політиці. Інакше слова Ірини Фаріон просто би проігнорували. Нова влада, та й стара боїться правди, боїться справжньої опозиції.

Ірина Фаріон має сміливість говорити чітке "так" або "ні", на відміну від багатьох сучасних політиків, які завжди шукають щось середнє. Зізнаюся - пані Фаріон особисто виправляла і мої мовні помилки (в цьому тексті вони, очевидно, також є). Проте хіба це означає, що вона розпалює ворожнечу щодо мене? В Росії дітей не звуть Петриками та Наталками. У нас чомусь Пєті та Наташки - на кожному кроці. Так, для абсолютної більшості це нормально. Проте з мовної точки зору вживання таких форм імен помилкове. Звідки в нас боязнь називати речі своїми іменами? Помилковість вважається нормальністю, бо до неї привчають з самого дитинства. Мовознавці стверджують, що знання мов закладаються насамперед у дошкільному віці. Загальновідомий факт - коли людина старша, то і мови опановуються значно важче. Натомість наша система середньої та й вищої освіти практичних знань та вмінь рідної мови практично не дає. Зазубрювання формальних правил, вправ - це основне, чому навчають у школі. Природно, що такий курс української мови "вивітрюється" з пам'яті людей. Тому фактично українська людина говорить так, як знає ще з дитинства. Ніхто українців впродовж всього життя не вчить, як говорити та писати правильно. І коли Ірина Фаріон старається хоч щось виправити у цій царині, зокрема для дітей, то її оголошують ксенофобкою.

Це страх. І ще раз страх. До чого він призводить, я дізнався, відвідавши на початку цього року Білорусь. Так, білоруська мова там існує лише на вивісках, вокзалах та державному радіо. Коли наше суспільство продовжуватиме боятися, то я впевнений, що нас очікує подібне.

Ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов ще у 1949-му писав: "Трусість одних, глупота других і нікчемність третіх - приведуть напевно світ до небувалої ще катастрофи. Коли організм не бореться з хворобою, вона його зжирає; коли народи не бажають боротися зі злом, зло нападає на них". У кожного є вибір - боятися власної мови, боятися власних традицій, боятися власної тіні. Або просто боротися. "Бо плач не дав свободи ще нікому, а хто борець, той здобуває світ".